У попередній статті я розповідав про macOS — систему, яка колись вражала простотою та стабільністю, а сьогодні перетворилась на важку конструкцію з маркетингових надбудов. Але Apple завжди була про симбіоз. Про “залізо і софт, створені разом”. Тож справжню картину неможливо побачити, ігноруючи ту частину, на якій усе тримається фізично — самі комп’ютери.
Я багато років працював сервісним інженером Apple. Мав авторизацію, доступ до внутрішньої документації, сервісної статистики та регулярну практику з усіма «болячками» маків. Бувало, ще під час трансляції чергової презентації ми сперечалися колегами: «Оце не буде працювати», або: «Рік — і ця модель потоне в гарантійних зверненнях». І часто так і ставалося.
Ця історія про залізо Apple — заплутані стосунки з чужими процесорами й відеокартами, нескінченні компроміси з Motorola, потім з IBM (PowerPC), а згодом із Intel. Про спроби пристосуватись до існуючих на той момент карт NVIDIA, про недовготривалі союзи з AMD. Про віру в заявлені специфікації всіх цих виробників, про перегріви, петлі, шлейфи і клавіатури, які здавалося б неможливо поламати — але вони ламались. І водночас це історія амбіції: як усе це врешті стало тригером для Apple, щоб зробити головне — створити власне залізо, повністю під свої потреби.
Я спробую провести цим шляхом хронологічно, згадуючи найпомітніші збої, ризиковані рішення, вдалі кроки — і розібратись, чим усе це зрештою обернулося.
Тодішня реклама переходу на Intel
Чому Apple не щастило з залізом?
Щоб зрозуміти, чому Apple сьогодні так впевнено робить ставку на власні процесори, треба згадати минуле — той період, коли «залізо» для Mac залежало від сторонніх гравців. І ця залежність роками була болючою, стримуючи і розвиток, і амбіції компанії.
У 90-х і на початку 2000-х Apple будувала свої комп’ютери на архітектурі PowerPC, яку розробляли Motorola і IBM. На папері це виглядало перспективно — технічно платформа мала свої переваги й багато задач виконувала швидше своїх конкурентів в ті часи. Але в реальності для інженерів Apple все вийшло інакше. Процесори оновлювались дуже повільно. Покоління могли виходити раз на кілька років, і навіть тоді — з неочікуваними компромісами. Найгірше — це стало помітно не лише інженерам, а й користувачам.
Коли вийшов PowerPC G5, стало очевидно: далі — глухий кут. Цей чіп був настільки гарячим, що його неможливо було поставити в ноутбук. Навіть у настільному Power Mac G5 він працював тільки за умови використання складної системи рідинного охолодження. Apple створила красивий комп’ютер, але всередині він нагадував реактор — ефективний, але складний, дорогий і далекий від споживчого прагнення керівництва компанії.
Тоді Apple зробила ризикований, але стратегічно виправданий крок — перехід на Intel у 2006 році. Це було непросте рішення. Воно змінювало все: архітектуру, сумісність, напрям розробки. Але компанія не мала вибору. Intel на той момент пропонував те, чого бракувало PowerPC: регулярні оновлення, кращу енергоефективність, і найголовніше — передбачуваність.
Перші роки на Intel справді виглядали як прорив. З’явився Boot Camp, користувачі отримали можливість запускати Windows, а ноутбуки стали тоншими, холоднішими й універсальнішими. Але з часом стало зрозуміло: Apple знову потрапила в пастку. Intel працював на весь ринок і не поспішав адаптуватися під індивідуальні потреби Apple. Частина функцій не розкривалась, графіка була слабкою, енергоспоживання не відповідало очікуванням, а щорічні апдейти процесорів стали все менш вражаючими.
Зрештою, усе це — PowerPC, Intel, невдала співпраця з AMD, постійні проблеми з GPU від NVIDIA — стало головним мотивом для Apple створити щось своє. Не просто заради контролю, а щоб нарешті перестати підлаштовуватися. Це був повільний, але цілеспрямований рух до незалежності. І ми ще повернемося до того моменту, коли компанія нарешті взяла кермо в свої руки. Але перед тим — згадаємо, через які фейли Apple пройшла на цьому залізному шляху.
Фейли і невдалі ітерації
Apple завжди була компанією з великими амбіціями, але довгий час її залізо жило в тіні дизайну. Коли я працював авторизованим сервісним інженером Apple, ці фейли проходили через мої руки десятками — і чимало з них були не випадковістю, а передбачуваним наслідком компромісів між зовнішнім виглядом і технічною реальністю.
Ранні iMac’и: гарячі, гучні й недовговічні
Сріблясто-білі пластикові iMac’и виглядали футуристично, але під цією оболонкою ховалась дуже сумнівна технічна реалізація. Через пластиковий корпус і відсутність нормального теплообміну охолодження було неефективним. Кулери майже постійно працювали на максимальних обертах, створюючи враження, ніби комп’ютер ось-ось злетить. Іноді користувачі думали, що це «нормальна поведінка».
Наслідком хронічного перегріву часто ставали затемнення чи плями на екрані — якраз у тому місці, де з внутрішнього боку було джерело тепла. Дисплей буквально «випікався» роками. Усе це виглядало не як проблема одиничного екземпляра, а як конструктивний прорахунок.
Та найбільша епопея почалась із топовими конфігураціями відеокарт. У погоні за продуктивністю Apple почала ставити потужні GPU в компактні корпуси iMac’ів. Наприклад, ATI Radeon X1600, HD 2600 XT, пізніше — AMD Radeon HD 4850, 6970M і навіть NVIDIA GTX 780M. Але от біда: система охолодження залишалась такою ж кволою, а температура відеочіпів стрімко зростала.
В сервісах утворювалась черга з iMac’ами, в яких були або артефакти на екрані, або повна відмова відеосигналу. Чіпи відривались від плати, деградували, іноді «грілись» до смерті. Apple змушена була запускати програми безкоштовної заміни відеокарт — зокрема для HD 6970M у 27-дюймових iMac’ах (2011 року), які масово летіли.
Перші ноутбуки на Intel
У той час як iMac був пилозбірником із перегрітою відеокартою, ноутбуки Apple страждали по-своєму. Їхній дизайн ставав усе елегантнішим, але всередині — усе менш витривалим.
Особливо запам’ятався період близько 2007 року, коли з’явились MacBook Pro 15” і 17” на платформах Intel. На перший погляд — великий прорив: тонкі, тихі, алюмінієві, з розширеними функціями. Але в сервісах почався новий виток жаху — ці моделі могли вбити кілька відеочіпів за перший рік роботи.
Усе через відмову індустрії від традиційного свинцевого припою, що збіглось із підвищеним тепловим навантаженням та слабкою схемою охолодження. В результаті — масова деградація контактів відеочіпів NVIDIA (GeForce 8600M GT), які просто «відвалювались» через мікротріщини.
Ця проблема була настільки масштабною, що навіть після завершення гарантійного терміну Apple ще довго визнавала її офіційно й замінювала відеочіпи безкоштовно. Але по факту — це був перший дзвіночок того, що конструктивні проблеми почали ставати системними.
Варто зазначити, що це лихо стосувалося не лише Apple — уся індустрія тоді переживала кризу перегріву відеочіпів, особливо через сумнівну якість нових безсвинцевих припоїв. Але саме маки в топових конфігураціях брали здебільшого для роботи з графікою, відео та 3D — тобто з задачами, які максимально навантажували GPU. І якщо в середньостатистичному ПК відеокарта могла прожити довше, то в Mac вона буквально згорала за рік чи два.
Apple, намагаючись втримати баланс між дизайном і стабільністю, почала бігати між NVIDIA та AMD, пробуючи знайти відеокарти, які не горітимуть. Але це не давало стабільного результату — одні моделі летіли рідше, інші частіше, і жоден виробник не давав гарантії довговічності в компактному корпусі iMac чи MacBook Pro.
Особисто я пережив цей період досить спокійно: тоді працював на 17-дюймовому PowerBook G4 — ще з тих, які грілися, але трималися, як танк. Після цього довелося перейти на 13-дюймовий MacBook Pro 2010 року, вже з інтегрованим відео — слабеньким, але хоч стабільним. Це був обдуманий вибір, хоча 13 дюймів здавалось іграшкою в порівнянні зі старою сімнашкою А мій колега тоді обрав 15-дюймову модель 2007 року з окремою графікою, і відчув на собі всі прокляття тієї епохи. Відеочіп вмирав із завидною регулярністю, по гарантії його замінили один раз, а далі вже довелось самостійно освоїти пайку BGA-чіпів. Паяльна станція, флюс, фен — і кожні півроку нова графіка. Але є й позитив: він з часом став справді крутим інженером. І таких історій у сервісній практиці я тоді чув десятки.
Унібоді: короткий золотий вік
Перехід до унібоді-корпусів став для Apple моментом рідкісної інженерної ясності. Алюмінієвий цільний корпус виглядав елегантно, відчувався монолітним і, головне, був набагато надійнішим за попередні пластикові конструкції. Макбуки, базові ноутбуки цієї епохи вже не скрипіли, не розсипались навколо петель і не тріскались у найнесподіваніших місцях. Усе здавалося продуманим і збалансованим: звук, клавіатура, порти, навіть підсвітка клавіш в прошках.
У той самий час Apple почала випускати справді вдалу техніку. Наприклад, компактні Mac mini — були тихими, симпатичними й досить надійними, а головне — доступними. Apple Cinema Display 27” мав чудову на той момент якість зображення, зручне підключення через кабель, що одразу заряджав ноутбук, вбудований USB-хаб і навіть FireWire. Аймаки з того періоду мали ще одну цікаву фішку — їх можна було використовувати як зовнішній дисплей для ноутбука або іншого Mac. Це було в новинку і справді зручно, особливо для тих, хто мав одразу кілька комп’ютерів. Вони були тихими, стабільними й надзвичайно живучими.
Але навіть у цьому «золотому» періоді Apple не вдалося уникнути старих граблів. Дискретні відеокарти залишалися головним джерелом проблем — не через погані рішення Apple, а через слабкість самої індустрії. NVIDIA та AMD просто не встигали за потребами. Їхні GPU не були готові до компактних корпусів і постійного навантаження. Чіпи перегрівалися, деградували й відвалювалися — це не було суто “яблучною” проблемою, подібне коїлося і в Windows-ноутах. Але топові MacBook Pro та iMac традиційно брали для роботи з графікою, і саме це навантаження тільки прискорювало їхню смерть.
І хоча на вигляд усе виглядало солідно, всередині технічні компроміси залишались. Цей період був тимчасовою рівновагою — красивою, зручною, але не міцною в довгостроковій перспективі. І саме тоді Apple, вочевидь, почала серйозно замислюватись: або чекати, поки хтось вирішить проблеми заліза, або вирішити їх самостійно.
Ера Retina і зростання ціни за рахунок дизайну
Retina-дисплеї стали справжнім проривом: чіткість, глибина кольору, деталізація — усе виглядало на голову вище за конкурентів. Проте, як це часто бувало з інноваціями Apple, естетика принесла із собою чимало практичних проблем.
Почнемо з Retina iMac’ів. Зовні — вишуканий алюмінієвий корпус, майже без товщини по краях, дисплей — мов картина. Але під цією картинкою ховалась доволі вразлива конструкція. Якщо раніше передня панель трималася на магнітах і фіксувалась гвинтами, то тепер дисплей приклеїли до корпуса одноразовою стрічкою. Це означало, що навіть досвідчений користувач без спеціального інструменту й витратників не міг просто відкрити комп’ютер, щоб, наприклад, почистити кулери або замінити термопасту. Дисплей також змінився конструктивно: скло більше не було окремим елементом, його вклеїли разом із матрицею в один блок. Це вирішило проблему пилу під склом, яка переслідувала старі моделі, але зробило дисплей значно вразливішим — при транспортуванні його тепер було дуже легко пошкодити.
Ще одним компромісом у iMac стала спроба поєднати продуктивність і вартість. Через високу ціну SSD Apple запровадила Fusion Drive — гібрид жорсткого диска з невеликим SSD. Ідея здавалася зручною, але на практиці вихід із ладу жорсткого диска (а це траплялось часто) практично завжди призводив до повної втрати даних, адже інформація зберігалась «розмазано» між двома носіями.
Retina MacBook Pro теж не оминули зміни — і не всі були на краще. Так, екрани стали фантастичними. Але апгрейд оперативної пам’яті став неможливим: її почали запаювати безпосередньо на плату. Ще однією новацією, яка з часом стала болем для сервісів, стало використання клею замість шурупів для кріплення акумуляторів. Це знизило вагу й дало змогу зробити корпус тоншим, але будь-який ремонт перетворювався на ризиковану операцію — клей не завжди піддавався навіть при нагріванні, і можна було легко пошкодити клавіатуру або трекпад.
Фактично, саме в цей період почалася епоха нерозбірних Mac’ів. Apple стала лідером тренду, який згодом підхопили й інші виробники. У погоні за дизайном і легкістю вони поступово відмовлялися від гвинтів, апгрейдів і навіть розбірності як такої. Компоненти почали інтегрувати в моноблоки, клей став стандартом, а ремонт — дорогим, складним і часто невигідним.
Проблеми, які Apple створила сама
Якщо Retina стала еволюцією екрану, то цей період — епохою гучних невдач. І хоча на презентаціях усе виглядало як чергова революція, користувачі все частіше повертались не з подякою, а з претензіями. Причому деякі з них з кожним роком ставали болючішими.
Одна з найгучніших історій — Butterfly-клавіатури. Apple прагнула зробити ноутбуки ще тоншими, і задля цього повністю переосмислила клавіатурний механізм. Замість перевірених “ножиць” поставили «метелика» — технічно витончений, але надзвичайно крихкий механізм. Кожна порошинка могла заблокувати клавішу. То вона не натискалась, то спрацьовувала двічі, то переставала працювати зовсім.
Apple спершу робила вигляд, що проблеми не існує. Потім — що все вже виправлено. Випускались нові ітерації з мембранами, новими матеріалами, новими обіцянками. Але щоразу результат був той самий. Лише у 2020 році Apple капітулювала й повернулась до «ножиць», маркетингово замаскувавши це як Magic Keyboard. Люди з полегшенням знову отримали можливість друкувати без страху.
Ще одне болюче місце — Flexgate. В ультратонких MacBook дисплей з’єднувався з материнською платою надзвичайно коротким і делікатним шлейфом. Через постійне відкривання й закривання ноутбука він з часом натягувався та пошкоджувався. У результаті — спершу поява характерної «портьєри» підсвітки в нижній частині екрана, а згодом повна втрата зображення.
Проблема була конструктивна, й усунути її було непросто. Шлейф не змінювався окремо — лише разом з дисплейним модулем, що робило ремонт надзвичайно дорогим навіть у офіційних сервісах. Apple частково визнала проблему, але тільки для обмежених серій. Усі інші власники мали або миритися, або платити повну вартість заміни.
Ці два фейли стали визначальними. Вони боляче вдарили не тільки по користувачах, а й по репутації Apple. Усе виглядало красиво, витончено, стильно. Але щойно на пристрій потрапляв пил, або його просто часто відкривали — краса перетворювалась на дорогий головний біль. Це був період, коли Apple вперше в новітній історії почала втрачати довіру навіть серед відданих фанатів.
MacBook Air: від провалу до легенди
До переходу на власні процесори Apple вже не раз намагалася реалізувати бачення ідеального ноутбука, яке свого часу озвучив Стів Джобс. І жоден інший комп’ютер не уособлював це прагнення так яскраво, як MacBook Air.
Перший MacBook Air
Перший Air вийшов у 2008 році й виглядав як фантастика. Його дістали з конверта просто на сцені. Тонкий, без оптичного приводу, з клавіатурою повноцінного розміру — він миттєво став модною іконою. Але в середині був компроміс на компромісі.
Повільний HDD, аналогічний тому, що використовувався в iPod. Процесор — помітно слабший, ніж у “прошок”. Система охолодження — малоефективна, з кулером, що гудів і нічого не рятував. Навіть петлі дисплея були не надто надійні. Все це зробило перший Air доволі обмеженим у роботі. Красивий, але болісно повільний.
Еволюція Air
Пізніші покоління стали значно практичнішими. Хоча MacBook Air все ще мав поступатися “Pro” за продуктивністю, це вже були надійні робочі ноутбуки. Студенти, офісні працівники, мандрівники — усі полюбили Air за легкість, простоту та зручність.
Звісно, автономність залишала бажати кращого, обмеження процесорів не дозволяли виконувати складні завдання, а система охолодження часто працювала на межі. Кулери в ті часи вили на максимальних обертах навіть за перегляду відео. І все ж Air залишався тихішим, ніж більшість конкурентів з Windows.
Дивний MacBook 12”
У 2015 році Apple спробувала зробити ще один крок уперед і представила MacBook 12”. Тонший за Air, без вентилятора, з новою клавіатурою Butterfly, Retina-дисплеєм і лише одним портом USB-C. Це була спроба переосмислити портативність на максимум — не просто легкий ноутбук, а пристрій для нового цифрового покоління.
Але технічна база не витримала задуму. Повільні процесори Intel Core M, відсутність охолодження, один-єдиний порт — усе це зробило пристрій незручним у реальному використанні. Хоча ідея була на роки вперед. MacBook 12” був не стільки провалом, скільки репетицією майбутнього. Якби тоді вже існували Apple Silicon — цей ноутбук міг би стати проривом.
Саме він, схоже, став остаточним сигналом для Apple: без власного процесора втілити бачення Джобса неможливо. Один порт, пасивне охолодження, надтонкий корпус — усе це вимагало чипа, створеного з нуля під конкретний сценарій. І Apple вже готувалася до головної трансформації в історії Mac.
Що привело до Apple Silicon
Усе, що відбувалося в середині 2010-х, невблаганно вело Apple до рішення, яке змінило індустрію. Intel більше не відповідав потребам Apple. Замість розвитку — глухий кут.
Intel вперся в стіну
Проблеми почали накопичуватись:
•Intel Core i5/i7/i9 в ноутбуках не давали прориву. MacBook Air 2020 на Intel майже не відрізнявся за продуктивністю від Air 2017-го року. А i9 у топових MacBook Pro (особливо в кастомних версіях) швидко перегрівався та скидав частоти. Потужність наче була — але її неможливо було використовувати без пляшки з льодом.
•Intel не міг подолати власні теплові межі. Ріст продуктивності йшов у ногу з ростом TDP — по суті, той самий шлях, що свого часу вбив PowerPC G5. Apple вже проходила це. І знову натрапила на глухий кут.
Відеочіпи й дискретні відеокарти — стара пісня
У “прошках” і десктопах ситуація з відеокартами залишалась катастрофічною. Дискретні GPU від AMD згорали під навантаженням, попри фантастичні ціни пристроїв. Apple разом з AMD навіть випускала кастомні Radeon Pro для Mac Pro 2013 (“сміттєвого відра”) — і вони все одно не витримували.
Проблема була не лише в архітектурі карт, а в тепловому пакеті й охолодженні. Навіть велика турбіна, поміщена у “відро”, не справлялася. Apple хотіла компактності, але Intel і AMD не могли її дати.
Mac Pro, що швидко став минулим
Mac Pro 2013 був революційним за дизайном — і короткоживучим за суттю. Apple зробила все, щоб втиснути дві потужні відеокарти й Xeon-процесор у стильний чорний циліндр. Але:
•оновити його було неможливо;
•топові відеокарти згоряли;
•Apple не могла запропонувати актуальну продуктивність вже через кілька років після релізу.
Mac Pro 2019 повернув модульність, але ціни стали космічними. А продуктивність усе ще залежала від Intel і AMD — із їхніми старими проблемами.
Apple все це бачила. Компроміси накопичувались: перегріті ноутбуки, наддорогі відеокарти, теплові обмеження, повільний розвиток. І зрештою — компанія вирішила: вистачить. Настав час контролювати все самостійно. Як у iPhone. Як у iPad. Як має бути і в Mac.
Apple Silicon — комп’ютери без компромісів?
Ще до офіційного запуску власних чипів для Mac, Apple уже показувала неабиякий прогрес у мобільному сегменті. Чипи серії A, які встановлювались у iPhone та iPad, щороку суттєво додавали в продуктивності. Коли зʼявився iPad Pro з процесором A12X, стало очевидно: планшет за швидкодією вже наздоганяє багато ноутбуків. При цьому він залишався повністю безшумним, працював без активного охолодження і тримав заряд цілий день. Це був тривожний сигнал для Intel: Apple вже тоді мала все, щоб побудувати компʼютер без компромісів.
Тож у 2020 році, коли Apple представила свій перший ARM-чип для компʼютерів — M1, це стало справжньою революцією. MacBook Air на M1 був першим компʼютером компанії, який не потребував вентилятора взагалі, але при цьому обходив по продуктивності більшість Intel-ноутбуків, у тому числі набагато дорожчих моделей. І все це — на базовій моделі, яку раніше вважали “офісною машинкою”. Автономність зросла удвічі, температура корпусу не виходила за комфортні межі, а продуктивність на ват виявилась недосяжною для конкурентів.
У наступних поколіннях — M2, M3, а тепер уже й M4 — Apple продовжує вдосконалювати свою архітектуру. Перехід на 3-нм техпроцес у M3 дозволив знизити енергоспоживання ще більше, а M4 уже в iPad Pro показує рівень, з яким можуть змагатися лише топові десктопні системи інших виробників. Але головне — не лише швидкість, а й баланс. Apple зуміла вирішити те, чого Intel і AMD досі не досягли: поєднати високу продуктивність і мінімальне тепловиділення. У конкурентів досі виходить тільки одне з двох — або “дуже швидко й гаряче”, або “холодно, але повільно”.
Секрет успіху — у повній інтеграції. Apple Silicon — це не просто процесор, а ціла система на кристалі (SoC), де об’єднано CPU, GPU, Neural Engine, оперативну памʼять та контролери введення-виведення. Це дозволяє системі працювати швидше, витрачати менше енергії й уникати “вузьких місць”, властивих традиційним ПК. Обмін даними між компонентами відбувається майже миттєво, а уніфікована памʼять усуває потребу дублювати інформацію для CPU і GPU окремо.
Та попри всі переваги, не обійшлося без ложки дьогтю. Найбільше розчарування викликав Mac Pro на Apple Silicon, презентований у 2023 році. Зовні він зберіг знайомий дизайн та модульність, однак внутрішня архітектура вже не дозволяє користувачам встановлювати власні відеокарти або розширювати оперативну памʼять. Навіть масиви дисків та карти розширення стали більш обмеженими і орієнтованими на вузький спектр професійних задач, як-от відеопродакшн. Цей Mac Pro залишився потужною, тихою машиною, але вже не “відкритим компʼютером” у класичному розумінні. Для багатьох це був символ остаточного переходу Apple від платформи “для творців” до платформи “в рамках бачення Apple”.
Таким чином, Apple Silicon став символом технологічного тріумфу компанії, що зуміла обʼєднати залізо, операційну систему й екосистему в одне ціле. Але разом з цим вона закрила двері тим, хто ще памʼятає часи, коли Mac був не лише інструментом, а й простором для творчого налаштування. Так, я від цього страждаю 😉
Джобс передбачив майбутнє — ще в епоху перших Mac
Щоб зрозуміти, чому сучасні Mac на Apple Silicon — це фінальне втілення ідеї Джобса, потрібно повернутись у самий початок. Перший Macintosh 1984 року був не просто персональним комп’ютером. Це була спроба змінити саму філософію обчислень: зробити потужну машину доступною для “звичайної” людини, сховати складність, дати графічний інтерфейс, мишку, просту логіку “натисни й працюй”. Компактність, зручність, дизайн — усе це вже тоді було фундаментом.
Джобс не мріяв про розбірний компʼютер з кулерами й слотами під усе на світі. Він хотів машину, яка “просто працює” — як побутовий прилад, а не лабораторна установка. З роками ця ідея трансформувалась у ще чіткіше бачення: компʼютер повинен бути тонким, безшумним, енергоефективним, миттєво реагувати на дії користувача і при цьому виглядати як витвір мистецтва. І водночас — бути потужним, не обмежуючи в реальній роботі.
У 2008 році на презентації першого MacBook Air Джобс вийняв його з офісного конверта. Це був символ — ноутбук, настільки тонкий і витончений, що здавався майбутнім. Але насправді це був лише перший крок. Його обмеження (повільний жорсткий диск, перегрів, слабкий процесор) довели: залізо ще не встигло за ідеєю. Та Apple продовжила гнути лінію — спрощення, інтеграція, відмова від апгрейдів, мініатюризація.
Багато років критики дорікали компанії: “Навіщо ви все запаюєте?”, “Чому не можна замінити ОЗП?”, “Навіщо один порт?”, “Де нормальний Mac Pro?”. Іноді ці питання були слушними. Але водночас, у тіні цих суперечок визрівало майбутнє — ARM.
Але іронія в тому, що це лише половина шляху. Потужність Apple-чіпів нині витягує не тільки задачі користувача, а й усе складнішу, важчу, часто надлишкову macOS. Нові Mac витримують навантаження, яке слабше залізо просто не тягнуло б. І якщо програмне забезпечення не переосмислити — його надмірність із часом зведе нанівець переваги навіть найкращого заліза.
Попереду — багато викликів. Користувачі чекають справжнього професійного Mac Pro із підтримкою модульності, відкритих форматів, гнучкості. MacBook-и мають залишатися не лише швидкими, а й вільними від обмежень, які Apple часто запроваджує штучно. І головне — macOS потребує нового вдиху: мінімалізму, логіки, чистоти, які колись були її гордістю.
Майбутнє — не тільки у швидших М5, М6 чи М7. Майбутнє — у балансі. Істинна перемога настане тоді, коли програмне і апаратне забезпечення знову говоритимуть однією мовою. Мовою, яку Джобс формулював просто: “It just works.”
